Ця дружба тривала 27 років, аж до 2009 року, коли Олега Янковського не стало...
Доля звела акторів в Італії в 1982 році, у пересічній курортному містечку Баньо Виньони. Саме там проходили зйомки «Ностальгії» Тарковського. Вся знімальна група працювала буквально день і ніч — Андрій Арсенович на майданчику вимагав дисципліни і жорсткого дотримання графіка. Тут раптом з'ясувалося, що з великим режисером приїхав познайомитися якийсь американський актор.
Неподалік Серджіо Леоне знімав «Одного разу в Америці», і Роберт де Ніро спеціально попросив організувати для нього зустріч зі знаменитим російським режисером. Голлівудський актор, до речі, вважає себе послідовником російської театральної традиції. Він є випускником знаменитої театральної школи Лі Страсберга, який навчав своїх студентів «за Станіславським» і ставив багато російських п'єс. Однією з найголовніших і успішних театральних виступів Де Ніро критики вважають роль у чеховському «Ведмедя».
У телеграм-каналі «Клубер» кращі статті про відносини, психології, езотерики та саморозвитку, які допомагають збагатити внутрішній світ і поліпшити якість життя.
Незважаючи на те, що Роберт Де Ніро до того часу був вже справжньою голлівудською зіркою, спілкування з Тарковським у нього не склалося, так як російський режисер був не дуже товариським людиною. Тому того обміну досвідом, якого від цієї зустрічі очікував американець, не вийшло, зате він швидко розговорився з Олегом Янковським. Актори подружилися і стали при можливості разом оглядати краси Італії — голлівудські зірки, на відміну від наших, за кордоном завжди мали багатий графік подібних поїздок. До де Ніро для цих цілей навіть був приставлений спеціальний співробітник-організатор.
Двом акторам, кожен з яких був зіркою на своєму континенті, було цікаво спілкуватися і в творчому плані. Олег Янковський, наприклад, так відгукувався про свого друга:
«Є багато чудових акторів, але з якихось принципово творчим справах саме він мені виявився близький. Він зсередини все робить. І мені теж не треба клеїти вуса і бороду, щоб відчути себе іншою людиною. Треба просто повірити, що ти моряк Жевакін — і відразу інший очей у тебе, і постава. Не зображати, а відчути. Це називається «я» в пропонованих обставинах».
Після закінчення зйомок в Італії, здавалося, що подальше спілкування нових приятелів буде проблематичним, проте «залізна завіса» як раз почав давати слабину. Роберт де Ніро приїхав в Москву спочатку для участі зйомок у фільмі Еміля Лотяну «Анна Павлова», але цьому не судилося статися, так як у Держкіно американський актор був на поганому рахунку з-за участі в формально антирадянської драмі «Мисливець на оленів». Тим не менш, він встиг познайомився з багатьма радянськими зірками: Михайлом Козаковим, Андрієм Мироновим, Ларисою Голубкіної, Людмилою Максаковою.
Роберт де Ніро був одним з перших акторів «капіталістичного табору», освоювали закриту для всього світу територію — радянські простори. Траплялися при цьому і деякі курйози. Один з таких випадків, що стався під час спільної поїздки в Ленінград, описав Михайло Козаків:
«Помню, мы приехали в Питер <…> и стали оформляться в гостиницу «Астория». Элегантно одетая администраторша лучшей питерской гостиницы узнала меня, была вежлива, предупредительна. Посмотрев на незнакомого ей тогда американца, одетого в мятые черные хлопковые брючата и светлую рубашонку, спросила по-русски: «На какой такой помойке вы его отыскали?» Я, как мог, разъяснял, что это за помойка и кто есть этот американский бомж. Она с недоверием выслушала меня. Регина (жена М. Казакова) кипела: «Вот дура! Ей невдомек, сколько стоит то, что на Роберте!» Признаться, и мне тоже тогда было невдомек».
Далі Роберт де Ніро ніколи не упускав можливості приїхати в СРСР. Найчастіше це вдавалося зробити завдяки Московським кінофестивалями. У ці поїздки він часто брав з собою дітей, так що дружба двох акторів тривала.
У 1997 році саме Роберт де Ніро вручив Роберту де Ніро в Москві статуетку Срібного Святого Георгія за внесок у світовий кінематограф.
Ця дружба тривала 27 років. Остання зустріч акторів відбулася зовсім незадовго до смерті Олега Янковського. Після Роберт де Ніро поділився своїми почуттями:
«Мне выпала в жизни большая удача: я был знаком с Олегом Янковским лично. В последний раз мне удалось увидеться с ним месяц назад… Я не знал, до какой степени эта болезнь серьезна. <…> Мне грустно и тяжело говорить об этом. Наша последняя встреча с Олегом произошла в гостинице, в которой я остановился в Москве. Я был счастлив, что он пришел. <…> Я любил Олега. Он всегда был очень великодушным, добрым и достойным человеком».
За матеріалами: Культурологія
