«Це слово до маленьких людей, які потім будуть дорослими,
слово до дорослим, які не забули, що були колись дітьми», — Гавриїл Троепольскій.
Якщо зібрати сльози 23 мільйонів глядачів після фільму «Білий Бім Чорне вухо», то вийшло б ціле солоне озеро. Та й як тут було не розридатися, якщо бідолаха Бім не їв, не пив, коли його господар потрапив у лікарню. Пес щодня сидів біля аптеки або кіоску — там, де зазвичай отримував команду «Чекати!». І чекав.
Але тільки даремно. Його господар з лікарні вийшов, а от собаче серце розлуки не витримало.
У телеграм-каналі «Клубер» кращі статті про відносини, психології, езотерики та саморозвитку, які допомагають збагатити внутрішній світ і поліпшити якість життя.
Воронезький літератор Гавриїл Троепольскій списав Біма зі свого загиблого на полюванні пса по кличці Лель, а свою повість — «Білий Бім Чорне вухо» — автор присвятив «маленьким людям, які потім будуть дорослими, і дорослим, які не забули, що колись були дітьми». Та книжка в 1971 році була нарозхват. І режисер Станіслав Ростоцький взявся екранізувати несамовиту історію про відданість собаки і зраду людей.
«Бім — це лакмусовий папірець»
Сам Гавриїл Троепольскій називав Біма «лакмусовим папірцем», кажучи, що писав взагалі-то не про собаку, а про людей невеликого провінційного містечка. Це і один пса школяр Толік, і його матуся, схиблена на «зарази» від собак, і добра студентка Даша, і сусідка-кляузница, яка здала Біма ні за що «живодерам». Всі вони просто просилися на екран. Ось Ростоцький і вирушив під Воронежа на переговори з автором «Біма». А приїхавши, трохи сторопів (з його власних слів), коли назустріч вийшов «здоровий мужик з сокирою». Це і був Троепольскій, який колов дрова у себе у дворі.
Жартував, звичайно, Ростоцький, але була тут своя передісторія. Справа в тому, що задовго до «Біма» Станіслав Йосипович вже використав у фільмі «Земля і люди» сюжети «З записок агронома» Троепольского без його відома. Автор образився і написав на кіностудію обурений лист. Так що їхав Ростоцький, по суті, миритися, а про сокиру сказав журналістам для красного слівця. Як би там не було, письменник з режисером подружилися і над «Бімом» працювали разом.
У ролі самотнього пенсіонера-фронтовика, мисливця, журналіста і просто хорошої людини Івана Івановича Ростоцький бачив тільки Тихонова.
Актор тоді знімався в «Сімнадцяти миттєвостях весни», але режисер його терпляче чекав.
Він тим часом роздобув для фільму сеттерів Стьопку і Денді на підміну один одному. Складніше було зі світлом. Звичайні софіти нещадно «смажили» акторів на зйомках. Люди це витримували, а тварини — ні. Для них і намагався Ростоцький. Тим більше Стьопка — головний виконавець Біма — був такий «розумний, що, здається, читав сценарій».
Словом, заради собак режисер вибив у начальства аж чотирикратний запас чутливого «Кодака».
Між тим «Штірліца» знімати закінчили, і Тихонов приїхав до Воронежа. «Мені потрібно було за дуже короткий термін подружитися з дорослою собакою, — згадував він. — Причому не просто потоваришувати, а зробити так, щоб у глядачів не залишалося ніяких сумнівів, що ця собака — моя... Пес дуже сумував за свого господаря, який здав його на півтора року напрокат.
Всі старалися: хто ковбаскою пригостить, хто сосискою, хто солодощами. Значить, йти цим шляхом не можна. І тут допомогла любов до тварин. Приходячи на майданчик, я першим ділом став гуляти з собакою. Через деякий час пес став чекати мене».
Гострі моменти фільму
Біму за сценарієм не щастило з перших же днів життя. Уродившись білим, а не чорно-рудим, як належить шотландському сетерові, він мав славу «ганьбою предків» і «вибракуванням», псує заводчику репутацію. Діловий чоловік розводив сеттерів і продавав їх мисливцям.
«Дізнаються про таке альбиносе, так купувати не стануть», — хвилювався діляга. Коли Іван Іванович (Тихонов) прийшов в той будинок, білий щеня з чорним вухом взагалі вже сидів у сумці, «готовий» на приспання. Добряк цуценя пошкодував і забрав до себе...
Бім виявився навіть розумніші породистих котів — мисливські навички він схоплював на льоту, а головне, скрашивал самотність Івана Івановича. А той собаку заспокоював, мовляв, у Льва Толстого теж був нестандартний білий сетер, і нічого — цілком успішно на дичину ходив! Бім схиляв голову набік і слухав хазяїна з усією увагою.
Так вони жили собі, поживали, цілком мирно і щасливо, поки в грудях у господаря не ворухнувся осколок (що залишився з війни). Івану Івановичу викликали швидку. Тут і настала мить істини — псу належало зіграти непідробне горе, коли господаря відвезли в лікарню. Але, як пояснив кінолог Віктор Сомів, собаки, на відміну від людей «завжди правдиві в своїх вчинках», а тому що-небудь «зображати» навмисно не вміють.
Так що зняти епізод страждань Біма-Степки треба було з одного дубля. Почалася підготовка. В'ячеслава Васильовича відправили зі Стьопою-Бімом вдвох на полювання — тільки так можна було закохати в себе мисливського пса остаточно. Потім їх розлучили, а дочекавшись, коли собака затужила по Тихонову, поклали того в ліжко і дали «Мотор!». З'явилися тут і «лікарі» забирати «хворого», а Бім заметушився, і всі його собачі почуття натурально відбилися на морді. Вийшло життєво і драматично, а головне, з одного дубля. Адже собака другий раз страждання в кадрі не повторила б — на відміну від людей вона прикидатися і «брехати» не вміє.
Люди і звірі
«Осиротівши», Бім відправився на пошуки господаря і... потрапив в світ людей — хороших і поганих; злих і добрих. Одні його жаліли, інші ображали; треті продавали й зраджували. Він кожен раз тікав від мучителів, але знову потрапляв у різні халепи. А одного разу (у цьому епізоді Біма грав дублер Степки — Денді) застряг лапою в залізничній стрілці і мало не загинув під колесами поїзда. Машиністи зупинили склад і врятували його.
Самої оскаженілої по частині ненависті до собак на екрані з'явилася якась тітка — у неї в кіно навіть не було імені, тітка — і все. Вона-то за сценарієм і довела Біма до загибелі: збрехавши, ніби пес скажений, здала його «живодерам».
«Після цього фільму навіть зі мною перестали вітатися сусіди», — бідкалася виконавиця ролі Валентина Владимирова. Актриса «від Бога», вона так правдиво зіграла злидню, що глядачі від неї відвернулися, називаючи в листах «живодеркой», «безжальної жінкою» і «безсердечною людиною»! А шанувальники з прихильницями на зустрічах терзали актрису питаннями; «Навіщо ви це зробили?»
Марно Валентина Владимирова виправдовувалася, що актриса, актор і їх персонажі в кіно — це зовсім різні особистості, часто несхожі один на одного. Вона навіть завела собі собаку, щоб показати, як любить тварин. І возила з собою фотографії улюбленого песика для демонстрації затятим захисникам Біма. Найцікавіше, що Володимирового насправді була абсолютно іншою, схожою на своїх скандальних героїнь, але через них часто потрапляла в «історії».
«Білий Бім Чорне вухо», який вийшов на кіноекрани в 1977-му, став кращим фільмом року. Картину номінували на премію «Оскар» і нагородили на міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах. Станіслав Ростоцький і В'ячеслав Тихонов отримали Ленінську премію. А в 1998 році у Воронежі, рідному місті письменника Гавриїла Троепольского, прямо на асфальті без постаменту Біму поставили пам'ятник. Діти в його бронзове вухо і зараз нашіптують бажання і запевняють, що вони завжди збуваються...
Автор: Людмила Макарова
